Форум » Враги » Зинаида Вырикова и Ольга Лядская » Ответить

Зинаида Вырикова и Ольга Лядская

Ninelle: Прочитала про них все, что нашла. По моему мнению, может они и не были предательницами, но уважения все равно не вызывают. Особенно Вырикова, которая во время окуппации "сидела тихо, как мышь, носа на улицу боялась высунуть" (примерно так она сама пишет). А еще интересно - почему ни одна, ни другая после освобождения из лагерей не сменили фамилии? Вот сын Соликовского сменил, хотя он всего только сын. А Вырикова и Лядская продолжали жить под своими фамилиями. Непонятно. Это же им проблем добавляло только.

Ответов - 245, стр: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 All

DmitryScherbinin: Люба, только документы-то порой противоречивые, а некоторые и сокращённые, подправленные (не мной, а теми кто всякие-разные сборники составлял), так что здесь чёрт ногу сломит, а правды всё-равно не откопает. Может, ознакомившись с какими-то документами, ты и составшись некую новую для себя точку зрения, вот только не факт, что это будет истиной. Ну, как характерный пример могу привести тот документ, где Радик Юркин вспоминает о вступлении в комсомол. В сборниках опубликована версия, что принимал его Олег Кошевой, в своём доме; а в оригинале что - Виктор Третьякевич, в своей шанхайской мазанке. Вот и думай, каким документам верить и где эти документы искать.

Дарья: DmitryScherbinin пишет: (то, что найдутся протоколы допросов молодогвардейцев я уж и не надеюсь), Так ведь они же были сожжены где-то за городом в поле? Вместе со всеми немецкими документами по МГ?

DmitryScherbinin: Дарья пишет: Так ведь они же были сожжены где-то за городом в поле? Вместе со всеми немецкими документами по МГ? Ну да, я читал об этом. Ну и что? Нет доказательств, что они были действительно сожжены, также как нет доказательств, что они не были сожжены. Почему я должен верить показаниям полицая Усачёва, которые получили у него в НКВД? Повторяю: я ничего здесь не утверждаю. Я только предполагаю. Ну да - вот эти показания бывшего Краснодоонского полицая (из книги "Подвиг во имя жизни"): "31 января 1943 г., когда Красная Армия подошла к реке Северный Донец и находилась уже в 20 км от Краснодона, Соликовский предложил мне собрать все следственные дела, в том числе и дело по "Молодой Гвардии", отвести в г.Ровеньки и сдать в окружную жандармерию. Туда же мы стали перегонять всех арестованных, содержащихся в полиции города Краснодона. Когда я приехал в Ровеньки, начальник окружной жандармерии отказался принимать от меня дела в связи с тем, что они уже сами готовились к отступлению. Тогда я положил дела в шкаф и примерно 11 февраля 1943 года при дальнейшем отступлении в немецкий тыл я положил их на подводу и повез с собой. Отъехав от города Ровеньки примерно на 10-15 км, я развел костер и сжег в нем все следственные дела краснодонской полиции, в том числе дело "Молодой гвардии"."

Люба Шерстюк: Да, волт теперь сиди и ломай голову... Ээээээээээх...

Наталья Захарова: Уважаемые, мои!. Документ, на которую дал ссылку Игорь выслала Наталья Соколова вместе со статьёй и ссылками. Дима выставил документы без статьи!!! Получилось из этого то, что получилось... Читая эту статью, обязательно обращайте внимание на сноски в статье и на документы, находящиеся под этими сносками!. Если документы читать отдельно от сносок, то складывается совершенно иная картина, существенно отличающаяся от того, что хотел сказать автор! Это просит делать и сам автор Семистяга В Ф Бахмутський шлях, № 1-2, 2002, с. 128-141. Володимир Семистяга, Луганськ вот статья Віктор Йосипович Третякевич (До 60-річчя Краснодонського антифашистського молодіжного підпілля "Молода гвардія") Серед багатьох, підпільних антифашистських організацій і груп, що діяли на тимчасово окупованій Німеччиною та її сателітами території України в роки Другої світової війни, чи не найвідоміша Краснодонська організація "Молода гвардія". Нефахівцю навіть важко уявити кількість публікацій, зроблених на цей час як професійними дослідниками, так і аматорами, в яких пропагується подвиг молодогвардійців. їхньою діяльністю цікавилися державно-політичні структури усіх рівнів колишнього СРСР. Неодноразово питання про "Молоду гвардію" та довкола неї були на контролі вищого керівництва країни в особі Й.В. Сталіна, М.С. Хрущова, Л.І. Брежнєва, М.С. Горбачова. З метою вшанування пам'яті молодогвардійців, їх подвигу і жертовності 18 лютого 2002 р. за №38/2002р.п. з'явилося розпорядження Президента України Л.Д. Кучми "Про відзначення 60-ї річниці створення підпільної молодіжної організації "Молода гвардія". "Віддаючи належне усім загиблим у боротьбі з ворогом, все ж погодимось: одна з найтрагічніших постатей серед молодогвардійців то їх натхненник, організатор і незмінний керівник; В.Й. Третякевич. Його ім'я ганьбили уже через місяць після звільнення Краснодона від окупантів. А невдовзі друкований орган ЦК ВКП(б) "Партийное строительство" затаврував зрадником ще й публічно1. Притаманні йому риси легко вгадувались і в образі зрадника Стаховича, виведеного О.О. Фадєєвим у романі "Молода гвардія". Та й тут Віктору "не поталанило", бо почала формуватися думка, що реальним прототипом запроданця був не він, а один з керівників підпільних структур ОУН(б) у Донбасі Є.П.Стахів2. Поширювалася версія про те, що, не витримавши тортур у поліції, Третякевич зрадив молодогвардійців. Тільки аж через сімнадцять років, 13 грудня 1960 р. його відзначили орденом Вітчизняної війни І ст. та визнали організатором і комісаром організації підпільників3. Ще через п'ять років, 9 травня 1965 р., на Курщині йому відкрили пам'ятник з написом: "Комісар Краснодонського комсомольського підпілля "Молода гвардія". Була відкрита й пам'ятна дошка на парті в класі школи №4 ім. Ворошилова в Краснодоні, за якою "навчався комісар підпільної організації "Молода гвардія". Згодом ці написи зліквідували, відкинули версію директора однойменного музею О.М. Литвина, приховали висновки комісії Інституту .марксизму-ленінізму при ЦК КПРС під керівництвом проф. Ю.П. Петрова та зігнорували свідчення живих молодогвардійців І.М. Арутю-нянца, В.І. Левашова, А.В. Лопухова, Р.П. Юркіна, що саме В.Й. Третякевич був організатором і комісаром "Молодої гвардії". На початку 90-х рр. XX ст. Міжрегіональна комісія з вивчення проблемних питань в історії Краснодонського підпілля "Молода гвардія" не тільки підтвердила висновки комісії проф. Ю.П. Петрова, а й започаткувала нові підходи до цієї проблеми. Своє бачення подій у Краснодоні виклали луганські дослідники В.Ф. Семистяга та Ю.М. Козовський4. Резонансною була їхня стаття в місцевому часописі "Жизнь Луганска" під назвою "Жизнь, смерть и бессмертие Виктора Третьякевича", видрукувана у вересні 1993 р. Як наслідок на рубежі ХХ-ХХІ століть з'явилися більш ґрунтовні розвідки вітчизняних і зарубіжних дослідників5. Щоправда, деякі розвідки і дослідження не позбавлені недоліків дещо публіцистичні, без наукового апарату, з категоричними твердженнями і висновками та фактологічними помилками, вони дублюють застарілі схеми й уявлення тощо. Частина авторів публікацій, перебуваючи на конформістських позиціях, категорично заперечують не тільки комісарство В.Й. Третякевича в "Молодій гвардії", але і його керівництво підпіллям взагалі6. В інших дуалістичне бачення проблеми. Зокрема, ще 28 липня 1959 р. у "Комсомольской правде" у статті "Он не стал на колени" журналіст Кім Костянко висунув версію про двох комісарів у "Молодій гвардії", наголосивши, що першим з них був саме Віктор Третякевич. Цієї ж думки дотримуються науковці краснодонського музею "Молода гвардія"7. Ось чому, не претендуючи на повноту висвітлення проблеми, автор на підставі численних архівних документів намагається неупереджено доповнити й узагальнити все відоме на сьогодні про цю непересічну особистість. Народився Віктор Йосипович Третякевич у сім'ї службовця-білоруса 9 вересня 1924 р. у с. Ясенки Горшечинського району за адміністративним поділом тодішньої Воронезької губернії, а нині Курської області Російської Федерації. Там же він пізнав перші ази освіти. Після переїзду сім'ї на Україну до Краснодона продовжив навчатись у школі ім. МЮДу. Коли ж була збудована школа ім. К.Є. Ворошилова, перейшов туди. Віктор не тільки навчався на відмінно, але й з дитячих років виявив себе сміливим і рішучим. У 12 років він врятував малюка, вихопивши його з-під коліс паровоза. Тоді в шкільній стінгазеті та наказі по школі цей випадок відзначався як подвиг. Працюючи під час шкільних канікул 1939/1940 рр. вожатим у Суходільському піонертаборі, знову врятував ще одного хлопчака, який тонув у водах Сіверського Донця. У 1939 р. його, тоді ще восьмикласника, прийняли до комсомолу. За свідченням тих, хто добре знав Віктора - 3. Вирікової, Г. Арутюнянца, В. Левашова, М. Шищенка, шкільних педагогів та інших, він активно працював у шкільних гуртках та секціях, був надзвичайно начитаний, слугував прикладом для багатьох у навчанні і громадських справах. Привітний, веселий, закоханий у рідну природу, музично та поетично обдарований, мав ще й дар швидко згуртовувати навколо себе і піднімати на патріотичні починання юнаків і дівчат. Тому й користувався авторитетом та повагою не тільки серед учнів та вчителів всієї школи, а був відомий за її межами. Не випадково, що саме його обрали секретарем комсомольської організації школи, а потім і членом Краснодонського РК ЛКСМУ У цей час став активним юнкором краснодонської газети "Социалистическая Родина". Протягом березня 1940 травня 1941 р. видрукував дев'ять дописів, у яких розповідав про життя шкільного колективу, кращих активістів, закликав опановувати знання тощо8. Під час звітів і виборів 1940 року в Краснодонській районній комсомольській організації Віктора обрали делегатом на районну конференцію. За активну участь у її роботі був обраний делегатом на обласну звітно-виборчу конференцію, яка відбувалася 22-23 вересня 1940 р. у Вороішиловграді. Тут виступав від імені молоді району як кращий секретар первинного осередку. У гострому самокритичному виступі вказав не тільки на недоліки в роботі з молоддю, а й висміяв командно-адміністративно-бюрократичні методи і стиль роботи місцевих комсомольських чиновників і особисто першого секретаря обкому Т.П.Голофієвського, який змушений був визнати справедливість критики9. З позицій сьогодення такий виступ назвати випадковим не можна. З одного боку, він засвідчив політичну зрілість та високу громадянську мужність юнака, який в умовах тоталітаризму відкрито відкидав канцелярсько-бюрократичні постулати опікунства молоддю, з іншого, заявляючи про необхідність пошуку нових форм і методів роботи комсомолу, викладав бачення і розуміння низовим комсомольським активом місця і ролі молодіжного руху в політичній системі суспільства, висловлював сподівання на демократичні зміни у спілчанському житті. Думається, що небезпідставно в середині жовтня 1940 р. В.Третякевич відзначався Краснодонським райкомом ЛКСМУ як один з найкращих комсоргів районної організації10. Восени 1941 р. Віктор переїхав до Ворошиловграда, де одним із партійних функціонерів був його старший брат Михайло, і продовжив навчання в СШ №7 обласного центру. На фронт не брали, незважаючи на неодноразові походи до військкомату, адже йому ще не виповнилося 18 років. У жовтні 1941 р. фронт наблизився до Ворошиловграда і рідні ледве умовили Віктора евакуюватись у тил країни. В одному з ешелонів він виїхав до Самарканду, але, почувши під час зупинки ешелона в Куйбишеві, що наступ ворога на Москву провалився, і, боячись, що окупантів розгромлять без нього, домігся у коменданта вокзалу повернення до прифронтового Ворошиловграда. Так В. Третякевич знову опинився в обласному центрі. Там він продовжує навчатись у 10 класі СШ №7. Комсомольці обирають його комсоргом класу. Намагаючись самореалізуватись, за рекомендацією місцевих комсомольських органів та органів НКВС подає заяву до Мандатної комісії по першому набору до спецшколи НКВС УРСР, яка готувала партизанські кадри і на той час розгортала роботу під Ворошиловградом. З нез'ясованих причин 15 квітня 1942 р. йому відмовили у вступі "за не відповідністю" на курс радистів11. На думку автора, ймовірно, через те, що його брат був секретарем Ворошиловградського МК КП(б)У, Передбачити, що могло б статися, якби Віктор під час виконання завдання потрапив у лабети ворога, було важко. До того ж це було заборонено відповідними настановами ЦК ВКП(б). Щоправда, і сам В. Третякевич рвався громити ворога не в його тилу, а на фронті. Хоч би як там було, але про цей епізод у житті Віктора ні рідні, ні його друзі ніколи не згадували. Як ніколи не згадували і про його зв'язки з органами НКВС. Хоча секретар спецшколи Володіна засвідчувала, що саме В.Й. Третякевич був слухачем другого курсу (радистів) влітку 1942 р.12 На початку червня 1942 р. в обласній газеті "Ворошиловградская правда" з'явилася стаття "Самоотверженно будем работать на колхозных полях". Серед її авторів, учнів СШ №7 обласного центру, був і Віктор: "В колхозах будем не только работать в поле и на огородах, но и помогать комсомольцам и колхозной молодежи овладевать военными знаниями... Помогая колхозам вырастить и собрать богатый урожай хлеба и овощей, мы тем самым поможем нашей героической Красной Армии скорее разгромить гитлеровские полчища"13. На початку липня 1942 р. ворожі війська захопили північну частину Ворошиловградщини. Нависла загроза оточення військ Південного фронту у східній частині області. З 3 липня розпочалася посилена робота з підготовки підпілля у ворожому тилу в обласному центрі. Було сформовано обласний партизанський загін під командуванням територіального секретаря підпільного обкому КП(б)У І.М. Яковенка. До складу його бійців Віктора включили за власним наполяганням після особистої бесіди ,з ним. Як згадував комісар загону і секретар Ворошиловградського підпільного міськкому КП(б)У Михайло Третякевич, зацікавлена розмова між ними відбулася десь 10 липня 1942 р. у робочому кабінеті І.М. Яковенка в присутності командира центральної партизанської групи С.С. Рибалки14. Чим переконав їх Віктор сказати важко. Але саме вони включили його до складу бійців групи С.С. Рибалки. У свою чергу В. Третякевич допомагав споряджати групу, підбирати зброю, амуніцію, завозити продовольство. Та й сам готувався до специфічних методів боротьби в тилу ворога15. 13 липня 1942 р. загін у складі 48 осіб прибув до лісу між хуторами Паньківка і Христове на Дінці. На його території базувались також штаб обласного партизанського загону, територіальні підпільні обкоми КП(б)У та ЛКСМУ і Ворошиловградські підпільні міськкоми КП(б)У та ЛКСМУ. Віктор був не тільки бійцем загону. На нього покладались також обов'язки перекладача (бо вивчив німецьку мову), розвідника, зв'язкового підпільного міськкому КП(б)У, міськкому і обкому комсомолу. Він був затверджений членом Ворошиловградського міськкому та обкому ЛКСМУ. Щоправда, документи про призначення Віктора членом підпільного обкому комсомолу не збереглися. Але за свідченнями комсомольського функціонера М.Ф. Пилипенка та М.Й. Третякевича вони дійсно були. Перші доручення, які виконував Віктор, не мали бойового характеру: маскування в кількох місцях лісу боєзапасу, спорядження, продовольства, спорудження куренів для проживання тощо16. Разом з іншими партизанами 23 липня 1942 р. він прийняв партизанську клятву, текст якої зберігся. А 25 липня там, у лісі, взяв участь у навчальних стрільбах. В той же день разом з секретарем (уповноваженим) підпільного обкому комсомолу Н.Т. Фесенко вперше вирушив у розвідку до обласного центру17. Обласний партизанський загін діяв на території Слов'яносербського, Олександрійського, Верхнєтеплівського, Станично-Луганського, Новосвітлівського районів та м. Ворошиловграда. У зоні своєї діяльності партизани знищували живу силу противника, виводили з ладу техніку і лінії зв'язку, переправи через р. Айдар та Сіверський Донець, розповсюджували листівки. Зокрема, 1 серпня 1942 р. зробили наліт на ворожий пост в районі х. Паньківка Олександрійського району. В бою особливо відзначився В.Третякевич, який, незважаючи на інтенсивний обстріл противника, забрав у знищених ворожих солдат зброю і документи. У серпні Віктор відзначався ще декілька разів; в бою з місцевими поліцаями в Паньківському лісі, при знищенні переправ через р. Сіверський Донець та понтонних мостів через р. Айдар, а також складу боєприпасів у Ворошиловграді. Виявивши місце дислокації обласного партизанського загону, ворог піддав його обстрілу. Загін змушений був перебазуватися на правий берег Донця. 1 знову тут відзначився Віктор, який досить вправно на човні перевіз на протилежний берег провіант18. Але й на новому місці партизани не почувалися в безпеці. Ворог не припиняв обстрілу і готувався до активних бойових дій. Щоб уникнути оточення, І.М.Яковенко наказав невеличкими групами рухатись у напрямку Розковки Новосвітлівського району. На жаль, під час привалу поблизу х. Пшеничний Станично-Луганського району 12 серпня загін був оточений противником і в бою зазнав поразки19. Десь через три доби після розгрому обласного партизанського загону Віктор з'явився у Ворошиловграді, про що свідчить чимало документів. І хоч тут побутує усталена теза, що начебто його послав туди І.М. Яковенко, на думку автора, це не так. Не відповідають дійсності також твердження окремих дослідників, що під час цього останнього бою з карателями Віктор перебував у Ворошиловграді за завданням І.М. Яковенка, а, прибувши на старе місце базування загону, нікого з партизан не знайшов. І тільки через деякий час зустрів кількох учасників останнього бою і дізнався про його подробиці20. Насправді ж, більш вірогідно, що під час останнього бою В. Третякевич просто відбився від загону, бо знав про місце збору партизан у Митякинських лісах і не знав, що частина загону на чолі з І.М.Яковенком повернулася на стару базу. В обласному центрі Віктор не склав рук, не ховався, але й не афішував себе через численних знайомих. Аналіз документів вцілілої картотеки паспортного столу Ворошиловградської міської поліції засвідчив, що серед зареєстрованих жителів обласного центру влітку 1942 р. окупаційними органами влади він не значився. Хоч батьки Анна Йосипівна та Йосип Кузьмич були зареєстрованими по вулиці К. Маркса, 8321. Сподіваючись продовжити боротьбу з окупантами збройними засобами, Віктор поривався відновити зв'язки зі штабом та партизанами. Як заявив 17 квітня 1943 р. органам НКВД колишній зв'язковий партизанського загону І.М. Опренко, якого із спеціальним завданням напередодні передислокації загону послали до Ворошиловграда, через кілька днів після прибуття туди він зустрів Віктора Третякевича. Вони добре знали один одного, і тому той розповів йому про останній бій та розгром загону, наголосивши на тому, що штаб загону та вцілілі партизани повинні перебувати в районі станиці Митякинського лісу Ростовської області, про що домовлялись під час бою. Удвох розпочали пошуки розсіяного ворогом загону та його штабу. Як можна зрозуміти з проаналізованих документів, ризикуючи життям, вони упродовж кількох діб обстежили територію десяти районів Ворошиловградської та Ростовської областей уздовж Дінця площею в кілька сот квадратних кілометрів. Відвідавши села Суходіл, Миколаївку, Підгірне, Рожкове, Кружилівку, Дубове, станицю Митякинську та Митякинські ліси, ніякої інформації про загін і штаб так і не здобули. Довелось ні з чим повернутись до Ворошиловграда22. Документи свідчать, що в обласному центрі Віктор деякий час спільно з Г.Г. Серіковою намагався активізувати діяльність молодіжного підпілля. Він особисто брав участь у виготовленні та розповсюдженні антифашистських листівок, проведенні розвідувальних акцій, закликав молодь саботувати німецькі та італійські окупаційні накази й розпорядження, шкодити окупантам, уникати мобілізації до Німеччини. . Невдовзі він знову побував у Красно-доні. Про його перебування тут у другій половині серпня, а у Ворошиловграді у першій половині вересня існує чимало документальних свідчень, як і чимало версій з цього приводу. Зокрема, ще 1949 року комісія Ворошиловградського обкому КП(б)У під головуванням Алентьєвої не тільки підтвердила цей факт, а й витлумачила його як успішно встановлений Віктором зв'язок з комсомольською молоддю Краснодона і підпільною партійною групою П.П. Лютикова та підпільним обкомом партії на чолі з І.М. Яковенком23. Мовляв, оскільки І.М. Яковенко, Н.Т. Фесенко та Г.Г. Серікова невдовзі загинули від рук окупантів, В.Й. Третякевич повернувся на довоєнне місце проживання і влився до складу "Молодої гвардії". На думку автора, неоднозначність такої оцінки полягає в тому, що колишні компартійні структури приховали власні огріхи в організації та проведенні боротьби з ворогом на окупованій ним території. Адже, по-перше, коли Віктор побував у Краснодоні то ніякої партійної групи П.П. Лютикова на той час там не існувало, та й не могло існувати. До того ж, секретарем підпільного РК КП(б)У був залишений не П.П. Лютиков, а Г.І. Тупиченко, який відійшов з відступаючими частинами Червоної Армії і в тилу ворога не залишився. Про що ні Віктор, ні інші підпільники не знали. По-друге, Краснодонський район не входив до сфери діяльності територіальних секретарів обкому КП(б)У І.М. Яковенка та обкому ЛКСМУ Н.Т. Фесенко, а тому й низові підпільні ланки на терені району з ними не потрібно було зв'язувати, як і не потрібно було займатись там організацією підпільної роботи. По-третє, Віктор не перший, хто з партизанського загону ЇМ. Яковенка відвідав окупований німцями Краснодон. І якщо Віктор Третякевич був обізнаний з районом як місцевий житель, то що там до нього робив розвідник, зв'язковий штабу загону та член Ворошиловградського підпільного міськкому комсомолу, корінний мешканець обласного центру Ю.І. Олексинцев?!24 А справа в тому, що на території району повинні були базуватись підпільні обком КП(б)У на чолі з першим секретарем М.Т. Паничкіним та обком ЛКСМУ на чолі з першим секретарем А.Т. Гайдученком. На жаль, підпільники не знали, що, проявивши легкодухість ці структури не залишились на відведеному місці дислокації, самочинно покинули його. Тому ні свої, ні чужі (німці, італійці та румуни) їх так і не розшукали. Ось це і є одна з небагатьох, але основних причин, чому Віктор залишився у Краснодоні. Знаючи паролі, адреси конспіративних квартир, а також особисто залишених для підпільної роботи у ворожому тилу функціонерів, він вперто розшукував їх аж до дня арешту. Розшукуючи вище названі підпільні структури, водночас заново творив на власний розсуд молодіжне підпілля. У Краснодоні вперше В.Й. Третякевич зупинився не в сім'ї Тюленіних, як це "загальновизнано", а в сім'ї Лук'ян-ченків25. Зовсім не випадково п'ятнадцятирічний Віктор Лук'янченко став зв'язковим не тільки штабу "Молодої гвардії", а й його особистим. Зі спеціальними завданнями він відправлявся не тільни в селища Ізваріне, Краснодон, Великий Суходіл, а також до Ворошиловграда26. Маючи певний досвід (хоч і не великий) збройного супротиву ворогу, апробовані знання, отримані на короткострокових партизанських курсах у Ворошиловграді, Віктор у Краснодоні не тільки розшукав і об'єднав перші розрізнені молодіжні групи в єдину підпільну організацію, пізніше названу "Молодою гвардією", а й створив та залучив до неї ряд інших. Як вдалося з'ясувати, з метою конспірації структури єдиної організації отримали назву "Зірка", "Молот", "Серп", "Серп і молот" та інші, найменовані в офіційних документах пізніше "п'ятірками". На чолі них стояли свої командири і комісари27. Була сформована також окрема бойова одиниця "Молот" на чолі з командиром І.В. Туркеничем та комісаром О.В. Кошовим. Формувалася ще одна на чолі з І.О. Земнуховим та В.Й. Третякевичем28. З метою озброєння організації та активних бойових дій проти ворога проводився пошук зброї та боєприпасів. І хоча їх не вдалося використати повної мірою, все ж таки мусимо констатувати, що в арсеналі молодогвардійців були кулемети і навіть міномети. Для керівництва підпіллям за активної і безпосередньої участі Віктора було створено штаб, на одному із засідань якого його "обрали призначили" комісаром організації. Молодогвардійці, які залишилися в живих (Г.М. Арутюнянц, В.І. Левашов, А.В. Лопухов, Р.П. Юркін), неодноразово підтверджували, що саме В.Й. Третякевич був комісаром "Молодої гвардії", а не хтось інший, та розкрили механізм, коли, чому і хто їх примушував зрікатись правди. Що саме Віктор був беззмінним комісаром "Молодої гвардії", довела і комісія Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС під керівництвом Ю.П. Петрова ще у 1965 р. Саме його підпис-псевдонім комісар "Славін" стояв на тимчасових комсомольських посвідченнях, що вручали молодогвардійцям у землянці Третякевичів, такий висновок Міжрегіональної комісії з вивчення проблемних питань у діяльності підпільної організації "Молода гвардія", зроблений 1991 року29. ІХя. ж комісія повністю підтвердила висновок попередньої комісії Ю.П. Петрова. вот ссылки Примітки 1. Партийное строительство. - 1943. - №17-18. 2. Стахів Є.П. Крізь тюрми, підпілля й кордони. - К., 1995. - С.264. 3. Отважный сын Краснодона // Правда. - 1960. - 14 декабря. 4. Семистяга В.Ф., Козовський Ю.М. Що ж було у Краснодоні. - 1992. - 17, 18, 22 вересня. 5. Самарина Е.М. Повесть о братьях Третьякевичах. - Екатеринбург, 1998. - І40 с.; Оглядываясь на прошлое... Документальная повесть. - Екатеринбург, 1999. - С. 34-59.; Гордеев А.Ф. Подвиг во имя жизни (об антифашистской деятельности подпольной комсомольской организации "Молодая гвардия"). - Днепропетровск, 2000. - 104 с; Подов В.И. Виктор Третьякевич - комиссар "Молодой гвардии". - Луганск, 2001. - 74 с; Kuromiya Hiroaki. Freedom and terror in the Donbass. - Cambridge University Rpess? 1998/ - C. 290-291.; Петрова Н.К. Вспомним... (еще раз о молодежной подпольной организации "Молодая гвардия") // Отечественная история. - 2000. - №3. - С.33-40. 6. Иванцов К.М. "Молодая гвардия": Правда, вымысел, клевета... - Луганск, 1995. - С.166-185. 7. Никитенко А., Аптекарь Р. Жизнь после смерти // Ижица. - 2002. - 13 февраля. 8. Кошевой О., Громова У., Земнухов И., Третякевич В. Свет пламенных сердец. - Донецк, 1969. - С.5, 99-113. 9. Державний архів Луганськоі області (далі ДАЛО). Ф. П. - 311, оп. 1, спр. 7. - Арк. 70-72. 10. Див.: Социалистическая Родина. - 1940. - 18 октября. 11. Архів СВУ, Київ. Спр.83582. - Арк.80. 12. ДАЛО. Ф. П. - 1790, оп. 1, спр. 160. - Арк. 50 зв. 13. Див.: Ворошиловградская правда. - 1942. - 7 июня. 14. ДАЛО. Ф.П. - 1790, оп. 1, спр. 75. - Арк.13-13 зв. 15. Там само. Арк. 13 зв. 16. Самарина Е.М. Повесть о братьях Третьякевичах. - Екатеринбург, 1998. - С. 18. 17. Там само. С.19-20. 18. ДАЛО. Ф.Р - 3747, оп. 2, спр. 11333 р. - Арк. 18. 19. ДАЛО. Ф.П. - 1790, оп. 1, спр. 38. - Арк. 13. 20. Гордеев А.Ф. Подвиг во имя жизни. - Днепропетровск, 2000. - С. 16. 21. ДАЛО. Ф.Р. - 1654, оп.1, спр. 396. - Арк. 283; спр. 398. - Арк. 177. 22. ДА СБУ, Луганськ. Ф. 62, спр. 2459. - Арк. 12, 43, 46; ДАЛО. Ф.Р - 3747, оп. 2, спр. 11333 р. - Арк. 19. 23. ДАЛО. Ф.П. - 1790, оп. 1, спр. 14. - Арк. 82, 87. 24. ДАЛО. Ф.П. - 1790, оп. 1, спр. 75. - Арк. 5. 25. ДАЛО. Ф. П. - 1790, оп. 1, спр. 75. - Арк. 15. 26. Бессмертие юных: Сб. документов и воспоминаний о героич. борьбе подпольщиков Краснодона в дни врем. фашист. оккупации (июнь 1942 - февраль 1943 г.г.)/Сост.: А.Г. Никитенко, Р.М. Аптекарь. 7-е изд., перераб. и доп. - Донецк, 1988. - С. 316; ДАЛО. Ф.П. - 1790, оп. 1, спр. 75. - Арк. 16. 27. ДАЛО. Ф.П. - 1790, оп. 1, спр. 78. - Арк. 3. 28. Там само. Арк. 3 зв. 29. РДАСПІ. Ф.М. - 1, оп. 53, спр. 368. - Арк. 1-1 зв. http://www.fire-of-war.ru/mg/research.htm



полная версия страницы